Звернулися до мене мешканці гуртожитку, кажуть - напиши про нас статтю! Я їм - написати я можу, але хто ж її надрукує? "Ви,- кажуть, тільки напишіть, а де надрукувати - ми вже знайдемо!"
Ви будете сміятись, але сьогодні прийшла мені по пошті від цих людей газета... "Голос України" за 20 грудня, а в ній стаття майже без правок! Оскільки в тирнеті чомусь немає сайту цієї газети, розміщую текст тут:

Заручники будинку-фантому

Коли я стверджую, що криза влади в нашій країні не припиниться доти, доки не будуть занесені до кадастру всі землі та формалізовані всі будівлі, що знаходяться на цих землях, мене або не зовсім добре розуміють, або взагалі не уявляють, про що це я кажу. Між тим, теза надзвичайно проста – якщо достеменно відомо, що і кому належить, скільки при цьому коштує, який дохід приносить, які податки з цього сплачуються та куди витрачаються, місця для корупції всіх видів залишається настільки мало, що вона фактично зникає. Бо корупція – це всього-на-всього лише неправомірний перерозподіл корупціонером чужого майна в будь-якій формі (“земельній”, “будинковій”, грошовій) на свою користь.
Зрозуміло, що в спадщину від Радянського Союзу залишилася неймовірна кількість майна, значна частина якого “ніде не рахується” та нібито нікому не належить. А тим часом, воно використовується цілком конкретними фізичними та юридичними особами собі на користь. І ці цілком конкретні особи готові ділитися значною частиною своїх особистих доходів від використання такого ось “нічийного” майна з іншими, цілком конкретними особами – чиновниками, аби тільки така ненормальна ситуація “стабілізувалася” назавжди.
Ось яскравий приклад вищесказаного - цілий будинок практично в центрі Києва, на вулиці Жилянській, 49/51.
Історія цього будинку темна, а сьогодення загадкове. Ще в 1979 році рішенням виконкому Київської міськради Київському науково-дослідному інституту туберкульозу і грудної хірургії ім. Яновського під будівництво гуртожитку було виділено земельну ділянку площею близько 0.5 га. В 1983 році за Наказом МОЗ УРСР був створений Київський НДІ серцево-судинної хірургії, широковідомий як інститут Амосова. Саме цьому закладу було вирішено передати після закінчення будівництва цей “гуртожиток на 640 місць для середнього медперсоналу”.
“До перебудови” в новому гуртожтку дійсно на всіх 640 ліжко-місцях жили представники медперсоналу. Але користі від їх проживання для кишень керівництва інституту не було ніякої. Інша справа – всілякі там “коопєратори” та інші представники новонароджуваного класу підприємців! От з них можна брати гроші за оренду за ринковими цінами, а в гуртожиток формально прописувати всіляких “мертвих душ” - замість тих співробітників, які отримали квартири за рахунок міста чи побудували собі кооперативи.
Зрозуміло, що така бурхлива діяльність керівництва інституту не могла пройти непоміченою для Київської міської адміністрації. Відбулися суди – Солом'янський (тоді Залізничний) та Апеляційний (тоді – Київський міський). Перший суд виграло місто, а другий - “інститутські”, які, за чутками, поступилися на користь Апеляційного суду ще одною земельною ділянкою – тією самою, на якій зараз вже майже добудували нову споруду цього самого суду...
Нині в будинку залишилося лише 36 сімей (в яких – 31 неповнолітня дитина) з числа тих, хто колись був поселений “по праву”, як середній медперсонал. Доведені до відчаю сім'ї створили громадську організацію “Фахівець” та почали звертатись в усі інстанції, посилаючись на те, що їх, більшість з яких має по 30-40 років трудового стажу в фактично “бойових” умовах (кров, туберкульоз та інші інфекційні хвороби) – зараз фактично викидають на вулицю через упереджені суди. Схема – проста, як господарське мило. Адміністрація інституту пред'являє позов про виселення, мотивуючи його тим, що нібито мешканець, який прожив в цьому гуртожитку практично все своє життя – виявляється, вселився “самовільно, без ордера”! А де ж ордери? Звичайно, були здані адміністрації інституту при вселенні! “Справедливі” суди приходять до висновку, що неможливість для мешканця надати ордер є достатнім доказом незаконності його вселення... і кімната для наступного “орендаря” готова!
Тож не дивно, що більша частина будинку (близько 75 відсотків) орендується ким завгодно – юридичними та фізичними особами, яких цілком влаштовують “напівлегальні” умови оренди. За чутками, головний орендар – такий собі пан К., який неодноразово намагався “перебрати під себе” цей будинок, але не вийшло – не в останню чергу, через неможливість хоча б відносно легально провернути цю оборудку.
З Головного управління житлового забезпечення Київської міськдержадміністрації надійшло повідомлення, що при створенні загальноміського реєстру жилих будинків, які використовуються підприємствами, установами, організаціями та навчальними закладами під гуртожитки, управління неодноразово зверталося до балансоутримувача будівлі – Інституту серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова – з проханням надати відомості про технічні характеристики та статус зазначеної будівлі. Однак керівництво Інституту відомостей не надало. Чоьу б це?! Відповідь на це риторичне запитання очевидна. Давно вже відпрацьовано механізм забезпечення житлом такої категорії осіб, як мешканці таких ось гуртожитків – через передачу їх до комунальної власності міста. Але для цього потрібна згода адміністрації інституту. Такої згоди мешканці не можуть добитись вже понад 5 років! І це не дивно, бо навіщо ж керівництву Інституту позбавляти себе такої шикарної “годівнички”?
До речі, підрахувати прибутки керівництва інституту від використання державної власності не становить ніяких проблем. Треба в один з днів без попередження провести повн інвентаризацію всіх приміщень, тобто з'ясувати, хто їх займає та на якій підставі, підсумувати вартість орендної плати, яка надходить на рахунки інституту офіційно. Потім зробити експертну оцінку справжньої ринкової вартості оренди тих самих приміщень. Різниця і складе недоотриманий державою прибуток від використання державного майна, яке належить всім нам – громадянам України, але присвоюється чомусь зрозуміло ким, бо у держави на 16-му році незалежності немає навіть правовстановлюючого документу на цей будинок! А скільки таких “годівничок для обраних” по всій країні? І недоотриманий державою прибуток від використання подібного майна – це плата за небажання на державному рівні займатись інвентаризацією та формалізацією власності.
“Чому наше життя та життя наших дітей повинно залежати від примхи медичних чиновників? - запитують мешканці гуртожитку. Невже державі не потрібна адміністративна будівля в центрі міста?! Понад 320 кабінетів, ресторан, кафе, актовий зал на 100 місць?! Невже нема кому розібратись в цьому заплутаному клубку суцільних порушень закону проти нас та наших дітей?! Ми – заручники цього будинку. Допоможіть нам!!!”

Насправді – вся країна є заручником таких ось будинків, а точніше – недалекоглядної державної політики. Чи навпаки – далекоглядної, але - “для обраних”. Сам Амосов, до речі, крім досягнень в галузі хірургії, прославився геніальною фразою - “Людина без власності – придурок!”. Отже, цілком історично справедливо, що доля саме будинку, який колись було передано його інституту – є ілюстрацією цієї фрази.
Якщо ви знаєте про подібні будинки - відпишіться в коментах!